Ночь в деревне глухой, светит месяц косой.
Облака серебром покрывает.
А в деревне той дом,с запустелым двором,
В нём старушка свой век доживает.
Время жизни давно безвозвратно ушло.
У детей уже выросли внуки.
Подались в города и теперь вот одна.
Сердце бедное ноет от скуки.
Почтальон вот опять: - про твоих не слыхать"!
Но привидится ей спозаранку,
Словно сказочный сон, к ней спешит почтальон:
- Получи от своих телеграмку".
И бывает, слезами зальётся она!
Тихо плача в холодной постели.
В сердце боль допекла, хоть чуть - чуть бы тепла!
От страданья глаза опустели.
Почитаю ли я, своих мать и отца?
Уважаю ли просто старушку?
Для чего мне гадать? К ним приду, чтобы мать,
По ночам не рыдала в подушку!
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Все пройде... - Cветлана Касянчик Цей вірш присвячений моїй дорогій сесричці, Вірі, якій довелося пережити великі труднощі, з яких вона ще й зараз до кінця не вибралась. Але вона живе надією (як і всі ми). 6 червня, 2007 року, по дорозі з Київського аеропорту в Нововолинськ, місто її дитинства, вона і її друзі попали в автокатастрофу. Вона і двоє її друзів їхали з США в гості. Їх зустрічати виїхали друзі і родичі. У тій катастрофі загинуло 6-ро людей, троє з загиблих були її дуже близькі друзі. З трьох, що їхали з Америки, залишилася живою тільки вона одна, зранена, з поломаними кістками. До цього дня вона знаходиться в Україні, де проходить лікування. Сьогодні в неї День народження. Ми, її родина, і друзі щиро вітаємо Вірочку з цим днем і щиро бажаємо їй повного одужання і багато щастя.